« Село над Збручем» 

В мале село, що над Збручем,

Де стежки вкриті споришем,

Колись привела мене доля.

Та не завжди було таким село

Раніш, як згадують старенькі,

Воно гуло, цвіло,

А скільки люду тут було!

В роки війни

Спалили вороги село

Але воно не вмерло,

Ожило.

Відбудувалось і пішло життя

У нове русло.

Побудували люди зрами

І просять у Всевишнього

Уклінно:

«Дай Боже, нам у мирі й щасті жить,

Щоб не було більш Лиха і біди.

Хай повертаються

На рідну землю діти,

Й добробут тут поселеться

Завжди.

БІЛЬ  СПАЛЕНОГО СЕЛА

      22 червня 1941 року – 9 травня 1945 р. А між цими датами 1418 днів і  ночей жахливої війни. Ніхто не знав,  жодна людина на світі не відала, що  триватиме вона так довго, що принесе стільки лиха., що до Перемоги буде так далеко.

   Гинули люди, залишались сиротами діти,  німіли від горя матері, сивіли у 18 літ молоді вдови, голосили за онуками бабусі. Такою була війна…

Не оминуло страшне лихоліття і надзбручанського краю. Поліська Хатинь і подільська Канівка. Ці два села поєднала одна доля.

  Влітку 1943 року тут, у надзбручанському краї, двічі проходили рейдуючі партизанські з’єднання: сумські партизани під командуванням

С.А.Ковпака та вінницьке партизанське з’єднання , яке очолювали

Я.І. Мельник і Д.Т. Бурченко. Поява великих партизанських формувань у глибокому ворожому тилу активізувала опір окупантам, до лав народних месників вступили і літні подоляни, і молодь. Почастішали диверсії на  комунікаціях противника, бої з опорними гарнізонами окупантів. Наприкінці 1943  і в перші дні 1944 років партизани двічі  вчинили напад на фашистський гарнізон у селі Канівка.

 Фашисти вирішили розправитися з непокірним надзбручанським селом. Акція була спланована за усталеним « шаблоном», у  відповідності з

« інструкціями», розробленими на « верхніх поверхах» гітлерівського правління.

Назавжди закарбувалися в пам’яті очевидців ті криваві події січня 1944 року. Свідчення жертв фашистського геноциду – це і документ історії і  неспростований факт звинувачення завойовників з третього рейху, яким не було, нема і не буде прощення.

  Згадує  Настя Імерківна  Купервас:

 « Питаєте, як це сталося? Біда вже чекала на нас. Посходилися в хаті. Прислухаємось:  стрілянина зчинилася на протилежному кінці села. Бачу все, як би оце тепер: мій  молодший брат ( йому  тоді йшов чотирнадцятий) припав до віконної шибки. Чоловік мій Іван Іванович з тримісячним синочком на руках ходить по хаті, не знайде собі місця. Другий синок, старшенький, йому ледве  три роки минуло – горнеться до мене. « Що ж воно буде, Іване?» - не знати, чому запитую чоловіка, а той мовчить. А що Іван міг відповісти? Його ще в дитинстві  під час громадянської війни поранили в праву руку. Вилікували Іванову руку, та була вона набагато  коротша за ліву. На початку колективізації він  опанував ремесло тракториста, став  добрим механізатором, але через інвалідність призову до армії не підлягав.

     Отак ми скупчилися в хаті, охоплені відчаєм. Стрілянина наближалася. Я глянула  у вікно: над селом уже підіймалися димові хмари. Далі зволікати не було сил, я побрала дітей та мерщій  навтікача до  збручанських плавнів. Побіг зі мною мій брат – підліток. А чоловік застався в хаті. Живого Івана вже не побачила. Не побачила живими ні свого тата, ні матір, ні старшого  брата. Вони жили окремо від нас, на віддаленому кутку села. Мій батько тяжко хворів. Коли карателі запалили хату, вийти надвір він не здужав, так і обрушилася на нього палаюча покрівля. Потім на попелищі батькового обійстя віднайшли обгоріле коліно й полу кожуха – все, що залишилося від батька. Мати вибралася з вогню, хатня покрівля от-от мала обрушитися. Вибігла моя мама на вулицю, але не врятувалася – за десяток кроків од власних воріт її застрелили карателі. Мого старшого брата розстріляли  разом з чоловіком Іваном на високому березі Збруча. Молодший брат  переховувався зі мною і моїми дітьми в плавнях. Та як  минув страшний день, а за ним – ніч, так само сповнена жахів, прийшов у світ начебто спокійний і тихий ранок, мій братик каже до мене: « Піду, подивлюсь, що там з нашими, та, може , щось поїсти знайду». Десь на попелищі він надибав буханець хліба й повертався до нас в плавні. Повертався мій братик, та не дійшов: його вистежили карателі  й розстріляли біля  придорожнього рову. Так і лежав , геть закривавлений, притиснувши той хліб до грудей. Отак –то : шістьох найближчих мені людей ( додайте до цього сумного рахунку ще двох  наших зятів) не стало того морозного дня – 24 січня 1944 року. До визволення залишалося півтора місяця».

Дим оповивав все навколо, жахом насувався на людей, яких фашисти гнали до урвища у селі Поляни. Саме тут окропилася їх безвинною кров’ю земля.

 Настя Імерківна Купервас:

« Питаєте, як не стало мого Івана? Забили, наче пса… Якби на фронті поліг чи в партизанах – знала б , за що стала вдовою за молодих літ. А  було все так...

  Погнали їх до Збруча, поставили над урвищем . Убивці вперлися очима в своїх жертв,  наготували автомати.  Мій Іван стояв поруч із Станіславом Андрійовичем Павенським. Нашвидку обмінялися кількома словами: мовляв, тільки – но почнуть стріляти – відразу падаймо. Вони впали одночасно під  першими автоматами чергами, скотилися з урвища в смертну яму. Та тільки Іван  упав скошений назавжди. Станіславу Павенському поталанило – черга пробила йому руку, зачепила бік. Вночі  він розсунув тіла розстріляних, виліз із смертної ями, поповз берегом у напрямку збручанських плавнів. Потім постав переді мною, спантеличив мене вкрай, мовби прибулець з того світу. Прийшов і сказав : « Не плач, не терзайся, подумай про дітей. Твій Іван розстріляний, а я ось живий…

Корч Йосип Піусович:

Спогади записані зі слів жителя села Корча Йосипа Піусовича, ветерана війни.

        «Ця подія сталася 24 січня 1944 року . Мені на той час було  22 роки. Була сувора зима, сніжна.

   Того ранку до мого брата прийшов сусід, і я довідався від нього , що до нас наїхало на підводах  багато людей і зайняли село. Це були партизани, як виявилось, це один із загонів партизанського з’єднання Ковпака, які направлялися в Кам’янки, але заблукали і потрапили в Канівку.

   На той час у сусідніх Полянах та в селі Оріхівці ( що через річку від нас) стояли частини фашистів. Кожного дня вони приїжджали до Канівки за харчами . І цього дня приїхали. Між ними і партизанами зав’язалась перестрілка, двох фашистів вбили, а один втік і через якийсь час з Полян прийшов загін карателів, які зразу ж стали підпалювати хати і розстрілювати чоловіків, жінок, дітей, а потім почали зганяти чоловіків у один гурт. Зі всього села забрали більше 70 чоловіків і погнали їх до Полян. А там над високою кручею, розстріляли. З цих людей, лише одному Павенському Станіславу судилося залишитися живому. Він уночі прийшов додому. В тому гурті був вбитий і мій старший брат.»

 Згодом було багато чого в тому куточку Поділля і в долях тих людей. Сталося так, що Станіслав Павенський упізнав одного з катів, що вершили криваву розправу в Канівці. Точніше – спіймав саме того есесівця, який розстрілював його, Станіслава  Андрійовича Павенського, над річковим урвищем.  Далеко по війні бригада подільських колгоспників виїздила на лісозаготовки до Архангельської області. Після закінчення роботи зібралися  на залізничному вокзалі, зайшли до їдальні повечеряти перед дорогою. Дивиться Станіслав Павенський : за сусіднім столиком чаркує весела й шумна компанія. А серед неї – мовчун насуплений, білобровий чолов’яга з водянистими очима й квадратною щелепою. Придивляється Станіслав Павенський : дуже  знайоме обличчя. Як не  силкується, як не напружує пам’ять, а пригадати не може, де і коли здибався з тим  білобровим мовчуном з веселої компанії. Раптом майнув здогад, ошпарив свідомість, за хвилину прийшла  певність: хіба забудеш ката, який  холоднокровно зводив автомат, випускав чергу, щоб прикінчити тебе? Зірвався Станіслав Андрійович з місця, кинувся до сусіднього столика, вхопив за  петельки  білобрового чолов’ягу. Піднялася метушня.

Станіслав гукає : «Люди, можете мене брати, крутити, в’язати, але не дайте втекти есесівцю» Катові втекти не вдалося. Виявилося, він  походив з фольксдойчів, добровільно пішов служити у каральне гітлерівське формування , після  війни довгий час переховувався, проживав під чужим  прізвищем – далеко  від місця скоєних  злочинів. І от – пригода у вокзальній їдальні на півночі. Випадкова зустріч ката і жертви. Наприкінці, ясна річ, справедливий фінал: суд і кара.

Пам’ять береже від забуття мучеництво й мужність.

     Пам’ять не прощає катам.

Вічний біль пам’яті – попіл спалених , кров закатованих.

   Знівечені, спустошені, очманілі від лиха, люди вибиралися зі  збручанських плавнів,  сторожко наближались до тих згарищ, де була їхня домівка, де  вони народжувались і  народжували дітей, до  приречено - зчорнілих стін. Було село й не стало. Безлюддя. Пустка. Могильник. Живі никали попелищами, підбирали останки побитих, спалених, розтерзаних і ховали , як могли.

   Не було дошки, щоб збити труну. Не вбереглося: все  поглинув ненажерний вогонь. Не зосталося живого майстра на всеньке село, щоб збити  сяку-таку труну. Не встереглися майстровиті дядьки: хто під свинцем поліг, хто у вогні сконав. Того в рідній домівці автоматною чергою прошили, а того на вулиці лиха куля наздогнала, а того знавіснілі карателі в стодолу запхали й запалили живого.

Настя Імерківна Купервас:

 « Зійшлися на цвинтарі, ями копаємо, а земля геть перемерзла, важко піддається лопаті. Глибоких ям викопати не було змоги. Не було трун, ховали в простирадлах, ряднах. Кожного. А їх сім десятків та ще  дев’ять. В одній ямі я поховала маму  з двома її синами, в другій – батька з двома зятями. Кажу : батька ?.. Оті  останки, що віднайшла після злощасного вогню, загорнула в матерію та опустила в землю… А тоді підвела голову, озирнулася : світ чорний – чорний. Так мені стало млосно, нестерпно – боляче – нема життя і край! А жити треба , двійко маленьких діточок при мені…»

   Жити треба попри біди, муки , болі. Одна-однісінька хата з понад сотні осель вбереглася од вогню. Одна для всіх, хто вцілів. Хата стояла на краю села, поблизу  надзбручанських плавнів, і хижий вогонь її обминув.

 Решта – чорніли, як привиди. Холодні  руйновиська, остиглі після вогню і такі болючі для пам’яті. Люди, подолавши відчай , гуртувалися, з  обгорілого дерева зводили курені, стулювали сякі –такі халабуди. А потім  настав березень 1944 року.

Відтоді багато що змінилося в тутешньому краї. Постала з попелу Канівка, стала просторнішою і гарнішою, ніж до війни. Встигло народитися, вирости, змужніти нове покоління. А спомини про воєнне лихоліття, про важке  повоєнне відродження? Живуть. Люди згадують тяжкі крутосхили минулого. У споминах цих печаль, гіркота, але є і почуття власної гідності: вистояли! Бо тодішнє лихо  не роз’єднувало, а єднало людей. Біда  гуртувала і гартувала здатність до опору недолі. Гуртом було легше вистояти і перевершити себе. Жила солідарність, про яку не  мовилося вголос і яка в’язала незримою пов’яззю людину з людиною. І від того  накопичувалася сила протидіяти незлагодам, скруті, труднощам і знаходити себе в роботі.